Можна дуже коротко: народився, вчився, працюю.
А якщо серйозно, то народився в неіснуючій тепер державі СРСР, в найкрасивішому селі Всесвіту, яке називається Попелі, що біля самого Борислава. Вчився в школі, відмінником не був, на чотири знав твердо, вчителі ставили п’ять , бо вже тоді був артистом.
До війська пішов, бо тоді туди не йшли хіба шланги і слабі, а я не був ні тим, ні іншим.
Служив у неіснуючій тепер державі Чехословаччині, «захищав» чехів від світового імперіалізму.
Трудову діяльність розпочав слюсарем на неіснуючому тепер Бориславському авторемонтному заводі. Робота була тяжка, але прибуткова, а мене тягнуло на сцену, де робота легка, але грошей приносить мало.
Бориславський народний театр прийняв мене радо, з розкритими обіймами, які тримають мене донині і, певно, не відпустять до смерті, бо не уявляю собі життя без сцени, без гумору, без музики.
Є в біографії ще одна сторінка, яка називається Київський національний Університет культури і мистецтв «імені Поплавського», де я вивчився на професійного режисера і артиста. Михайла Михайловича дуже поважаю як супер-ректора, організатора-життєлюба і як надзвичайно добру людину.
Визнання до мене прийшло, коли доля звела мене з народним артистом Степаном Гігою, хоч до цього я вів концерти дуету «Ярослав-на», народних артистів України Івана Поповича, Павла Дворського, Ніни Шестакової.
Тепер я є постійним ведучим усіх концертів Степана Гіги.
З 2000-го року поєдную сценічну діяльність з адміністративною – працюю директором Борславського міського Палацу культури.
Маю прекрасну кохану дружину, двох синів, лапочку-дочку і крихітну внучку, щасливо живу у існуючій (сподіваюся – навіки) державі Україна і дуже з того тішуся.
Колись мій покійний батько сказав таку фразу: «Маю трьох синів: два мудрих, а третій пішов у артисти».
Але я дуже вдячний батькам, що не завадили мені стати артистом і дуже горджуся, коли люди кажуть про мене: «О, дивись, пішов Ігорко Мельник, той, що людей смішить».